Якби кожен українець дав на армію по 10,20, 100 гривень, то ми б були під Москвою.
Комусь холодно й вогко в окопах, а хтось просиджує у «кабаку» тисячі - волонтер Ковальський.
Зараз чимало владних мужів просувають тезу, що журналісти і волонтери забагато на себе беруть, вимагаючи відомостей про стан справ у війську. Просто їм невигідно, щоб суспільство було поінформованим. Багатьом із них має бути соромно, - посадовцям, воєнкомам...
Відомий вінницький журналіст, а віднедавна ще й волонтер, Роман Ковальський і фронтмен "ТіКу" Віктор Бронюк першими зібрали друзів та однодумців і вийшли на вінницький Євромайдан. Так сталося, що його річницю наш колега зустрів на передовій - возив землякам під Маріуполь валянки, харчі, ліки, - все, що зібрали благодійники. Тоді - сяйво сотень тисяч телефонних "вогників" і пісні, прагнення до європейського майбутнього України. Потім - страшний лютий, втеча Януковича, втрата Криму, і тепер - війна на Донбасі. Як бачиться тодішнє і сьогодення бійцям на фронті та активістам у тилу, Роман розповів кореспондентові Укрінформу.
- Романе, колись була така наша фахова "фішка" - журналіст змінює професію...
- Якщо ти про моє волонтерство, то це не зовсім так. "Чистий" волонтер - це той, хто присвячує йому 24 години на добу. Я ж цим займаюся, коли є час, або крайня необхідність. Коли другу, товаришу, або навіть незнайомій людині треба щось купити, "дістати", відправити на Схід, і ми бачимо, що це не чекає. Тоді ми це робимо, і - швидко. Інколи це на шкоду основній професії.
З іншого боку, вся ця діяльність на користь роботі. Бо багато речей ти оцінюєш ізсередини. Бачиш настрої людей, які їдуть на війну, і тих, хто з неї повернувся, і тих, хто знову рветься на Схід, або лежить у лікарні з відірваною рукою чи ногою. Все - без прикрас, без ретуші і парадної показухи.
- Гадаєш, волонтери спроможні замінити державу? Наскільки цього запалу ще вистачить?
- Вистачить, на багато речей вистачить. Коли я бачу, як бабусі приносять і жертвують по 10-20 гривень, за які могли б купити пиріжка чи хліба...
Під час останньої поїздки на Схід зі мною була людина, яка володіла найкрутішим столичним пейнтбольним клубом. Каже, коли вперше поїхав в зону АТО і побачив, що там відбувається, зрозумів, - ми тут, як п'ятдесятирічні дурники, граємося, а там - справжня війна. Він продав свій клуб, офіс і купив на ці кошти машини для АТО. До того ж, ці машини їдуть на передову не порожні - вони завантажені тим, що приносять і купують як багаті люди, так і дуже бідні.
- Як на мене, лейтмотивом усього, що зараз відбувається в зоні АТО й у тилу, стає поняття відповідальності. Одні на себе її беруть, інші не хочуть, треті - не спроможні. Банальна, здавалося б, ситуація - валянки для війська купують по 200 гривень. А ти «мотнувсь» на базар до Хмельницького - і привіз по 70 грн за пару...
- Вже й по 50 домовилися, причому, разом із колошами. Таких цін в армії і справді нема. Вони "накручуються" на відсотках, "прокладках", тендерах, - люди заробляють величезні гроші.
Але питання навіть не в цьому. Держава, як інститут примусу, стягування грошей та їх нераціонального перерозподілу, на мою думку, частково вже віджила. Я запитував у багатьох наших відомих політиків і депутатів. Сто тисяч наших солдатів знаходиться в зоні АТО, і щоб кожного одягти - озброїти, ну, з тисячу доларів треба. Тобто, ціна питання - всього 100 млн доларів? Хіба це сума? Досі відповіді, чому вони не одягнені і належним чином не озброєні, немає.
- То що ж робити?
- Щоб державну систему поламати, великого розуму не треба. Але що працюватиме натомість? Коли на передову день-два не завезуть бензин, або снаряди - це буде катастрофа і людська трагедія. Не можна забувати й того, що країна не була готовою до війни. В армії все, що могли, розікрали, ресурси лише на папері числились.
Ось ми були на передовій. Зброї у хлопців, в принципі, зараз уже достатньо. Правда, міни там - 1942-45 років випуску, танки - 1987-го, автомати - теж. Плюс до цього все, що докупили люди, - валянки, шкарпетки, форма німецька з секонд-хендів... Я розумію, що у кожному підрозділі - своя біда, дехто й досі не має у що вдягтися. Але ми були в хлопців, і дещо з цих речей їм уже не потрібне.
Натомість, вінницькі медики попросили генератор. Кажуть, що операції роблять мало не при свічках, або забирають світло в сусіднього підрозділу, - там розуміють, що це потрібно. Бо в них генератори 1942-го року випуску. Вони не те що морально застаріли, - це все одно, що зараз кататися на "полуторці". Це круто, це історично та екзотично, але далеко нею не заїдеш.
Військові просили планшети, щоб можна було корегувати вогонь за сучасними комп'ютерними програмами, використовувати GPS. Попросили безпілотники. Я вже не кажу про тепловізори, про такі сучасні речі як високотехнологічні далекоміри та прилади нічного бачення, - те, що централізовано повинна купувати держава. Бо якщо один генератор коштує 6 тис. гривень, то оптова партія може обійтися чи не на третину дешевше.
В ідеалі, має бути якась золота середина. Скажу чесно, якби мені дали мільйон державних коштів, або грошей громади, я б знайшов, що за них купити для війська, причому, удвічі дешевше, і відзвітував би за кожну копійку. Бо в мене складається враження, що в армійських закупках стовідсоткова накрутка - це так, по-бідному.
- За твоїми відчуттями, чи можна сказати, що Україна стала країною волонтерів? Скільки людей готові допомагати війську?
- Я кілька тижнів тому брав участь у соціальному заході компанії швидкого харчування, яка запрошувала журналістів і волонтерів, котрі з ними працюють. Вони скаржилися, що через АТО менше людей жертвують на підтримку дітей, сиріт та хворих. Це можна зрозуміти, бо зайвих коштів у нас нема. І ми розуміємо пріоритети: якщо Києвом їздитимуть російські танки, буде не до цього. Але навіть за їхніми підрахунками, - там були присутні відома рестораторка і благодійниця Маргарита Січкар, Анжеліка Рудницька, один з директорів банку тощо, - за останній рік відсоток людей, які готові жертвувати, виріс із 22 до 70%. Особливо у великих містах, де 52% готові жертвувати на АТО. Єдине, що вони хочуть знати, куди пішли їхні кошти, хочуть бути впевненими, що за них справді куплять потрібну солдатові річ.
Ми на місцевому рівні перестали допомагати армії, як такій. Є конкретні підрозділи, у кожному з них - відповідальна людина. Це не обов'язково командир, бо часто їм та завідувачам госпчастин солдати, їхні родичі та волонтери не довіряють. На жаль, посилки зникали і зникають досі, застрягають і розчиняються на армійських складах, можуть бути комусь перепродані. Нехай на мене військові не ображаються, але це - реальність.
Тому посилку відправляємо через "Нову пошту", або через наших перевізників, логістів. На ній конкретно написано, кому вона адресована, номер телефону. Відправили, - телефонуємо: зустрічай. За добу-дві вона у нього, і чоловік "віддзвонюється", відправляє фотозвіт. Тоді всі задоволені.
В Україні ми один одному звикли довіряти. Але чимало донорів, людей доброї волі з-за кордону, які присилають дуже серйозні речі, налякані корупцією в Україні. Тому вони хочуть бачити на фотографії, як їхня річ потрапила до того, кому призначалась.
- Зараз чимало владних мужів просувають тезу, що журналісти і волонтери забагато на себе беруть, вимагаючи відомостей про стан справ у війську. Мовляв, аж до прізвищ особового складу і розташування блокпостів, наприклад.
- Про що мова! Ми все це знаємо й без них. Просто їм незручно і невигідно, щоб суспільство було поінформованим. Багатьом із них має бути соромно, - посадовцям, воєнкомам, які досі не можуть пояснити, чому, скажімо, виділені ще в травні гроші на «броники» освоюються в листопаді. І хто на цьому нагрів руку, шукаючи "відкати", або чому ті ж валянки не по 50, а по 120 гривень.
Особисто я хочу від них бачити якісь справи і мінімум піару. Бо, наприклад, якщо технікум робить "буржуйки", а потім туди приїздить якийсь дядя і на них піариться, мене дуже цікавить, а що він до цього доклав? Просто звів цей технікум з військовою частиною, яка аж волає, - пришліть хоча б що-небудь?
Утім, я знаю багатьох чиновників високого рангу, які поводяться зовсім інакше. Їду я, наприклад, на базар до Хмельницького за валянками, і вони про це дізнаються через Фейсбук. Людина телефонує: треба гроші? Треба. Каже: дам 2 тисячі. Я не знаю, де він їх взяв, - це зарплата, чи з якогось фонду... Я взяв - і відзвітував: купив за ваших дві тисячі 40 пар валянок, відправляю на Схід хлопцям. І все.
Або інший випадок. Днями зателефонували керівнику волонтерської групи "Бойові бджілки" Ларисі Полулях. Мовляв, можете заїхати? Чудовий офіс комунальної організації, відомі люди. Сказали, що вони випускники вінницького медуніверситету 1979 року. Мали в одному з найдорожчих ресторанів міста святкувати 35-річчя випуску, але вирішили, що за нинішніх обставин це буде просто ганебним. Тим більше, що один їхній колега зараз у зоні АТО. Дістали 8 тисяч, які мали піти "на гульки" і сказали: купіть, що потрібно, тільки відзвітуйте, кому воно піде. А ми й у когось із наших удома посидимо.
Ще кажуть: зрозуміло, що усім хочеться жити «на повну». Та коли йде війна, а скрізь крутиться реклама новорічних корпоративів - чути цього не можуть. Комусь холодно й вогко в окопах, а тут народ просиджує у «кабаку» тисячі... Знаєш, коли хоча б раз перетинаєш "лінію фронту", це дуже відчувається.
- Як там зараз, на передовій?
- Найгірше тим, хто під обстрілами. Вмирати ж ніхто не хоче. Туди потрапили нормальні люди, які виросли в мирний час. З тих, які поблажливо всміхались на «старечий маразм», коли за столом бабусі й дідусі піднімали тост "Щоб не було війни!" Погодься, і ми в таких випадках думали, що це якийсь анахронізм. А зараз для тих, хто там, - це головний тост. Бо вони щохвилини ризикують своїм життям, або здоров'ям. Їм там холодно, некомфортно. Вони чекають наказів, які не надходять. Якось так: війна є - і війни немає. Кажуть: «Стоять навпроти сепаратисти, а дозволу вдарити по них немає. А за три години вони вже луплять по наших позиціях, маємо вбитих і поранених».
У мене склалося враження, що у військових думки поділились 50:50. Одні готові йти у бій, атакувати, відбити захоплену сепаратистами частину Донбасу навіть ціною свого життя. Інші кажуть, що за Донбас своє життя покласти не готові. Тому що коли проходить наша колона, то інколи місцеве населення, - "вата" так звана, - цеглою кидається, кричать образливі речі. Як це по-іншому сприймати?
- Тому так прикро, що гинуть наші хлопці. Скажімо, як це було на сумнозвісному 32-му блокпості, у "котлах", в літаку на луганському летовищі... Зараз шукають відповідальних за ці страшні прорахунки.
- Це тільки перші спроби притягти до відповідальності винних у смертях, яких могло б не бути. Головне, що зрушення відбулися в умах людей. Я завжди пам'ятатиму, як журналістам, волонтерам, родичам бійців, які вимагали врятувати хлопців, місцеві і столичні чиновники кричали «Ви панікери, під час війни так тиснути на владу не можна (це щодо вимог вивести з оточення - авт.)!» А вони там були на грані життя і смерті, без води і їжі. І не розуміли, за що гинуть айдарівці й десантники, які мали доправити цю дуже дорогу водичку...
Зараз ми вже знаємо більше подробиць, як це було, як їх виводили. І мені начхати, що мене знову назвуть панікером і агентом ФСБ, якщо моя позиція врятує життя друга чи зовсім незнайомого солдата. Воно вартує набагато більше, ніж усі генеральські зірки і звіти.
Я розумію, що вони на фронті, на службі. Але у нас є своя правда, є інформація прямо з окопів. І до нас як до журналістів у хлопців головна вимога - писати правду. Тому що їм страшно. По них стріляють, вони не знають, що з ними буде. А в кожного дома сім'я, батьки.
Мій товариш розповідав, як до них на передову тележурналістка одного з найвпливовіших каналів приїздила. Вона 11 годин простояла з ними у бліндажі під обстрілом - весь гонор і гламур одразу злетіли. Бо, щоб урятуватись, - а в бліндажі було повно людей - стояли, як оселедці. І ще з ними була собачка, яка попередила про обстріл.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В'ячеслава Кириленка хочуть негайно люструвати
- А ми тут, у тилу, чим можемо реально допомогти тим, хто в окопах?
- За цей рік стало зрозумілим, хто є хто. Хто робить конкретну роботу, а хто піариться і здобуває на цьому посади. Хто займався передвиборчою агітацією, а хто - справою. Хтось пішов у Верховну Раду. Хтось готується до місцевих виборів. А хтось волонтерить.
Я виставляю фотозвіти з наших поїздок на Схід, і дехто мені каже, що це теж піар. Мені, власне, плювати, піар це чи ні, я не йду в депутати. Але коли після появи цих фото телефонують люди і кажуть: знаєте, наші друзі зі Швейцарії готові подарувати «швидку», просто заберіть. Чи два підприємці телефонують голові БФ "Подільська громада" Андрію Дручинському, й кажуть що готові за свої кошти купити машину для АТО, ці люди не хочуть ніякої реклами. А ми потім тільки розвозимо і роздаємо всі ці подарунки.
Знаєш, найтепліше хлопці сприймають дитячі малюнки. Я думав, що вже "наїлись" цим, але там вони, як обереги. Напише якась дитина солдатові листа, навіть із помилками, - і коли вони сидять під обстрілом, їх дістають. А якщо це ще й своя дитина намалювала - то дуже дорога річ.
Ще потрібні теплі речі і щось таке просте, не "наворочене". Одного солдата розчулила банка варення, яке йому мама передала. "На ура" в хлопців були вінницькі хрін і гірчиця. У нас вони коштують усього 4 гривні, але коли відкрили їх там, помастили шматок хліба з салом, виглядали найщасливішими людьми.
То що ми можемо зробити? Зібрати і передати людям, яким довіряємо, хто скільки може грошей. Зібрати теплі речі, які ми вже не використовуємо. Моя сусідка, вчителька з 32-річним стажем, майже сліпа. Знайшла новесенькі чоловікові югославські ще чоботи. Пішли «на ура»!
Хлопці жартома казали, що якби кожен українець допоміг на 10, 20, 100 гривень, «ми вже давно були б на Красній площі, і пиво у Москві було б по три гривні».
- Ти потрапив на передову в річницю Майдану. В ці дні рік тому ви з фронтменом "ТіКу" Віктором Бронюком першими почали майданувати у Вінниці. Ти міг уявити, у що це виллється? І чи варто воно того було?
- Ми не можемо оцінювати, варто чи ні. Бачить Бог, ми війни не хотіли. До такої кількості жертв ніхто не був готовий, - і Небесна Сотня, і тисячі вбитих солдатів. Але це дало нам розуміння того, що свобода просто так не дається. Ми хотіли, щоб Україна, як культурна, цивілізована держава людей з вищою освітою у центрі Європи нарешті визначилася, куди вона хоче. А те, що потім сталося...
Мені здається, що війна була б у будь-якому випадку, тому що в Україні визріла критична маса людей, які чекають змін. А в Росії, - я 7 років працював у Москві, - "у них все хорошо, им и так нравится". У нас - не все подобається: є вільна преса, є журналісти і активісти, люди, готові відкрито казати, що їм не подобається у владі. Як у тій, що була до 20 лютого, так і в тій, яку маємо зараз.
Головне, що в нас є небайдуже громадянське суспільство, яке може змінити державу, яке може організувати Майдан, може підгодовувати армію, може зібратися на толоку і самоорганізуватися. Заради цього варто було усе це робити.
