Щойно звільнений Луценко претендує на роль ідеолога та «покровителя» нинішніх опозиційних сил. Позитивний результат від такої пертурбації залежиться виключно від здатності тих же опозиціонерів відмовитися від власних амбіцій та діяти єдиним фронтом.
«Вигулювання собаки» затягнулося на 833 дні. Рівно стільки часу минуло з 26 грудня 2010 року, коли 11 бійців спецзагону «Альфа» затримали одного-єдиного Юрія Луценка. 7 квітня екс-міністр внутрішніх справ нарешті повернувся додому.
З моменту оприлюднення президентського указу, який припав на день Благовіщеня, почали виникати логічні запитання, що ж Луценко робитиме на свободі? Відновлюватиме підкошене здоров’я, приєднається до котроїсь із трьох опозиційних партій, відбудовуватиме, «накульгуючу» після арешту лідера, «Народну Самооборону», чи стане отцем нового політичного проекту? Довго гадати не довелося. Вже на наступний день в прямому ефірі екс-міністр повідомив про намір створення «загальнонародного надпартійного руху, який буде, штовхати опозицію до правильних рішень».
Як корабель назвеш, так він і попливе
За словами одного із соратників екс-міністра Романа Безсмертного, сам Луценко називає своє майбутнє дітище «Народним рухом за третю республіку». Прослідковується аналогія з Третьою Французькою Республікою — конституційним ладом, прийнятим 4 вересня 1870 року. Тоді на вулиці Парижа вийшли тисячі містян, вимагаючи повалення імператорської влади. Вони прорвалися до будівлі парламенту, і під тиском збройного натовпу депутати були змушені проголосити Францію республікою. І тут виникає певного роду парадокс: Юрій Луценко виступає за зміну нинішнього режиму Януковича мирним шляхом, ставлячи за приклад успіх «Помаранчевої революції», тоді як промовиста назва «вимагає» дещо іншого.
Однак ідея «третьої республіки» далеко не нова. Більше того, Міністерством юстиції від 29 вересня 2009 року зареєстрована всеукраїнська громадська організація під назвою "Народний Рух "Третя Республіка". За переконанням її лідера Андрія Ревтова, мета організації - створити нову українську республіку на принципах верховенства права, з оновленим «моральним кодексом», тобто «переформатувати країну». В баченні Ревтова «третя українська республіка» - це ідейно новий державний лад, що повинен прийти на зміну двом попереднім: роздавленій більшовиками УНР і власне нинішній незалежній Україні. Все ж за великим рахунком Юрій Луценко свідомо чи не відаючи того має намір створити симулякр ідей цієї маловідомої та нечисленної організації.
Щоб не було, як у казці про Лебедя й компанію
Якщо «вихідна» громадська організація «Народний Рух «Третя республіка» у 2010 році пропагувала згубне «противсіхство», то Луценковий проект «Народний Рух за Третю республіку» претендує на патронаж всіх опозиційних сил та на роль своєрідного модератора.
Втім створення всенародних надпартійних організацій має прецедент: Товариство українських поступовців на початку минулого століття, Організація українських націоналістів, Народний Рух України – ці політичні формування відіграли колосальну роль у здобутті Україною незалежності. Проте на шляху появи нового прослідковується низка підводних каменів.
Перший. Бачення «ролі Луценка» в нинішніх лідерів опозиції та в самого Юрія Луценка дещо різняться. На думку політолога Віктора Небоженка, Луценко потрібен опозиції як засіб пропаганди. Як своєрідний образ борця-героя. В той час як сам Юрій Віталійович вже фактично облюбував нішу мудрого та досвідченого покровителя, покликаного спрямовувати та координувати дії опозиціонерів. На правах старожила, пан Луценко вже публічно висловив кілька зауважень стосовно блокування Ради та організації акції «Вставай, Україно!». «Взагалі не можна кидатися цими фразами – повстання, революція, переворот – це девальвує поняття. Це просто інфляція слів, яка призводить до зневіри. Тому з людьми треба говорити абсолютно чесно», - підмітив Луценко.
Другий. Об’єднана й, не без швів цілісна, опозиція певно що неохоче прийме ще й четвертого «богатиря». Хоч Луценко й запевняє, що не претендує бути четвертим у вже сформованому опозиційному тріумвіраті та виступає проти створення ще однієї конкуруючої політичної партії, в баченні частини нинішньої парламентської опозиції скоріше виглядає тим, «хто тягне ковдру на себе». Найбільше такий сценарій задовольнить владу, яка вже активно пророкує розвиток подій, як у відомій казці про Лебедя, Щуку та Рака.
"Я думаю, що ініціатива Юрія Луценка про створення громадського руху За третю республіку, куди увійдуть такі політики, як Стецьків, Безсмертний, є потужною альтернативою існуючим опозиційним партіям. Враховуючи його міць, він може пустити під укіс опозиційний обоз, в який впряглись Яценюк, Тягнибок та Кличко" , - прокоментував опозиційні пертурбації автор «развода котят» Михайло Чечетов.
Натомість опозиційний народний депутат Олександр Доній запевняє, що «після курсу лікування Луценко робитиме кроки на зближення з усім антивладним середовищем, тобто "опозиції до опозиції" не буде. Він представить ініціативи, що торкатимуться нової якості опозиційної роботи, гуртування і тих, хто працює в парламенті, і тих, хто не є зараз депутатом, і тих, хто взагалі не входить ані до політичних партій, ані до громадських об’єднань, але відчуває себе опонентом режиму.»
Третій. Юрій Луценко дав зрозуміти, що кістяк майбутнього надпартійної спрямовуючої організації сформовано ще задовго до виходу на волю. До нього увійшов квартет «польових командирів Майдану-2004» у складі самого Юрія Віталійовича, його близьких соратників Тараса Стецьківа, Романа Безсмертного та Володимира Філенка. «Це ті люди, яким я вірю на 100%, по-перше. А по-друге, це ті люди, які захотіли до мене приїхати. Відповідь дуже проста: це ті люди, які також, як і я, відчувають, що опозиція діє правильно, але цього недостатньо», - висловив свою довіру екс-міністр. Зокрема за твердженням Луценка, Роман Безмертний може дати опозиції того імпульсу, який вона «потребує». Виникає питання, наскільки опозиційні лідери його «потребують» і чи «потребують» взагалі?
Четвірка «польових командирів» є вже радше представниками так званої попередньої генерації . Вони волею-неволею відійшли на задвірки політичної арени. А тепер мають намір сформувати нову політичну еліту (хоч і союзну та неконкурентну за визначенням), яка в перспективі зможе суттєво «приплюснути» стовпчики електоральної підтримки нинішніх опозиційних «вождів». А в випадку непорозуміння на кшталт кризи Тимошенко-Порошенко-Зінченко 2005 року немонолітність опозиції може зіграти злий жарт з її політичними амбіціями та боротьбою проти владного режиму.
Ідея створення всенародного надпартійного об’єднання безсумнівно має вітатися опозиційними колами та суспільством у цілому. Будь-які зусилля вимагають чіткої координації. Інакше – незгуртованість та розпорошеність дій загрожує розтриньканням існуючої електоральної переваги на перегонах 2015 року. Втім позитивний результат можливий лише за відсутності внутрішньої конфронтації та єдності всіх опозиційних «вождів». У противному випадку ідея «третьої української республіка» не варта й виїденого яйця.
