Люди на Донбасі вміють аналізувати ситуацію і не є "ватніками".
Про це повідомила лідер громадського руху "Не будь байдужим!" Оксана Левкова.
Вона зі своєю громадською ініціативою побувала в 3 тисячах шкіл Донбасу, поспілкувалася з сотнями вчителів і бійців на передовій. Каже - "ватної" свідомості в людей немає.
- Минулі 9 років ми працювали винятково з молоддю. У молоді нема совкових стереотипів. Їй не треба допомагати звільнятися від постколоніальної свідомості. А тепер бачимо — попит на ідентичність зараз, коли іде війна, зростає не тільки в молоді. І на війну ж ідуть не тільки 20-тирічні, а й люди старші, з уже сформованим світоглядом і з досвідом. Хоча у кожного він свій. І не завжди ічторичними знаннями сформований.
Хто ці люди, які зараз воюють на передовій?
Багато хлопців з західної України ідуть в АТО, тому що така позиція батька, який каже, що "почесно вмерти за Україну". Когось насильно призвали. Повістка прийшла, він каже: "Я шо, ботан? Нє, я мужик", - і йде на війну. Є такі хлопці, яких я називаю вічними бурлаками. Козак Гаврилюк з їх числа. Залишив господарство і погнав на Майдан. Людина шукає себе. Люди, які ідуть з чистого патріотизму, різні - від 20-річних філологів до афганців за 60. Дмитро Ярош - дипломований філолог. Навіть не математик і не фізкультурник. Він правильні книжки читав, я просто впевнена.
Що в українцях лишилося недолікованим після Союзу? Якого спадку ми ще не позбулися?
Безініціативність. У всіх абсолютно видах культури і гуманітаристики є чим напомповувати наш куций світогляд, який був вихолощений під час радянської влади. Працювати треба на рівні інформації. Яку сферу не візьми. Скульптора Олександра Архипенка знає весь світ, тільки не українці. Ми не знаємо про своїх зірок за кордоном.
Як заповнювати ці ніші?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Крим - «ваш», а золото - скіфів?
Як показує мій скромний 9-тилітній досвід, найефективніше — це коли є рух зверху вниз, тобто коли влада диктує політику на місцях, і другий вектор - рух знизу вгору: громадські активісти і народ тиснуть на владу. У нас чомусь тиск тільки знизу вгору іде. Майдан - доказ. І війна теж. Все тримається на волонтерах. Я знаю лише кількох людей, які цілеспрямовано займаються книгорозповсюдженням: Влад Куценко — керівник військово-історичного клубу "Повстанець". Я його привожу в Слов'янський педуніверситет, з нашим фільмом "Холодний Яр". Спілкуємося зі студентами, майбутніми істориками, показуємо їм фільм, потім виявляється, що вони того не читали, сього не читали. Влад каже: "А я вам надішлю книжки. Ви їх почитайте, і я перевірю, як ви їх прочитали". Я точно знаю, що він перевірить. Знаю пані з соцмереж, яка вже 20 років возить на Схід книжки.
Лариса Івшина, редактор газети "День", теж системно цим займається. Історик Юрій Митрофаненко також.
Вочевидь легше поширювати масову культуру, бо вона зрозуміла більшості.
Однозначно. Тільки так її сприймуть маси. Листівочки, комікси, реп-оранжування. Кліпова свідомість – це ознака нашого часу. Культура повинна бути такою, щоб її могли споживати маси. Раніше тільки спробуй Шевченка начитати у вигляді репу — всі починали сивіти. Мене завжди масова культура буде більше цікавити, ніж елітарна. Комікси кращі, ніж фоліанти, попса і рок для поширення цікавіші, ніж опера.
Масова культура у нас переважно російська.
Дівчина-рекламістка з крутого київського рекламного агентства, де ми замовляли промо-ролик, дивувалася: "Я не знала, что на украинском можна говорить про секс, драгс і рок-н-ролл. У нас в Запорожье только академические вещи на украинском были. А все остальное, жизненное, на русском, вы ж понимаете".
Поки з'явиться попит на високу літературу, повинен з'явитися попит на масову. На Одещині і Кіровоградщині поки ще не завжди можуть зрозуміти Забужко: "Мы все понимаем. Но почему она так сложно пишет? Она что, не хочет, чтобы украинская культура к нам в удобоваримом виде попала? Вы ей как-то скажите, намекните".
Зрозуміло, що не Забужко має писати простіше, люди просто повинні мати достатній вибір простішого, але не менш цікавого і якісного українського продукту.
Чи стикалися з опором місцевої влади до українізації на сході?
Чесно — не було. Місцевій владі наша діяльність не здавалася загрозою. Один лише раз у Кіровограді в 2007мене викликали в мерію пояснити, чому ми проводимо український рок-концерт. Ми просто мали гроші, щоб проплатити концертним залам. А концертні зали хіба відмовляться від грошей?
Але у влади завжди була інертність. Мінкульт у нас роками не розвивав ринкових механізмів просування культури на схід. Тому у нас не було вироблено імунітету проти російської пропаганди: у Макіївці, так само як в Горлівці і в Краматорську. Зараз Макіївка і Горлівка — це одна частина мапи, а Краматорськ, Слов'янськ, Дружківка — інша. Я між ними великої різниці не бачу. Кілька років, коли наша громадська організація їздила по цих містах, - я неукраїноорієнтованих людей не бачила в принципі. Я їх на бачу і зараз.
У жодному місті на Сході я вати не бачила. Дружківка — маленьке містечко, де згуртована проукраїнська громада. Російськомовних і російськоорієнтованих громадських активістів у них нема. Не знаю, чому ті поодинокі, які були, зробилися такими опуклими? Чому ми їм дали проявитися, чому ми не присадили їх ще на корню, ще 10-20 років тому? Це наш недогляд. Бо саме вони і стали сепаратистами й ватою. Але особисто я з такими так і не стикалася.
Як фінансується культура зараз?
Я є членом Громадської ради при Мінкульті. Була на засіданнях, організованих міністром культури 2 місяці тому. Основна теза у міністра В'ячеслава Кириленка така, що всі гроші, які держава виділила на культуру, мають іти або на розважальні, або підтримувальні формати для вояків АТО. Саме на Донбас і прифронтові території - Харківщину і Дніпропетровщину - треба зараз їхати. До прикладу, конкретно нашій організації Громадська рада дозволила взяти 10 тисяч гривень на те, щоб наші історики з фільмом "Холодний яр" поїхали на Донбас, ми вибили це право.
Мізер.
Ми і за це вдячні державі. Зараз і Симфонічний оркестр, і інші організації просять у громадської ради частиночку грошей, щоб поїхати на Донбас. А громадська рада розглядає — кому дати, а кому не дати. Кому — пріоритетніше. Під час війни культура фінансується традиційно мало. Все йде на озброєння і медикаменти.
Водночас у нас в країні бізнес і політика дуже зрощені. Я особисто знаю депутатів, які отримували на українську справу великі гроші, але не пустили їх нікуди. На Кіпрі й в Україні маєтки собі побудували
Джерело: | Теги: Донбас
