Як українці можуть контролювати народних депутатів?
На початку березня поточного року в українському парламенті спалахнула дискусія щодо такого поняття, як імперативний мандат. Спікер Верховної Ради України Володимир Гройсман запропонував колегам позбавляти народних депутатів мандату за міжфракційні переходи. Відповідний законопроект № 2300 від 04.03.2015 оприлюднений на сайті парламенту. Інформаційний привід був більш ніж достатній – скандал навколо виключення Сергія Мельничука з фракції Радикальної партії Олега Ляшка з подальшою бійкою між депутатами.
Напередодні ініціативи Гройсмана перший заступник голови Верховної Ради Андрій Парубій в ефірі "5 каналу" сказав, що під час внесення змін в Основний закон буде складна дискусія, оскільки багато його колег вважають, що існування імперативного мандата перегороджує Україні євроінтеграційний шлях. Водночас Парубій зазначив, що є прихильником застосування імперативного мандату: "Якщо людина прийшла під певними гаслами, програмою, то вона має нести відповідальність. Якщо вона відмовляється їх реалізовувати, то може скласти мандат і піти". Другий заступник голови Верховної Ради Оксана Сироїд вважає імперативний мандат не демократичним, і впевнена в тому, що при розробці змін до Основного закону цю норму варто вилучити.
Тут слід розставити крапки над "і". Справа в тому, що парламентська буря в склянці води стосується виключно внутрішньопартійної дисципліни і ніяк не пов'язана з тією суттю імперативного мандату, яка передбачає право виборців відкликати свого обранця і позбавити депутатського мандата, якщо він не виконує своїх зобов'язань або став корупціонером.
Насправді українці давно хочуть контролювати своїх обранців, ось тільки їм не дають такої можливості. Згідно даних опитування, проведеного соціологічною групою "Рейтинг", абсолютна більшість опитаних (81%) підтримує ухвалення Закону "Про відкликання депутатів". Не підтримують лише 13%, не визначились з цього приводу – 6%. Причім дана ініціатива популярна у всіх регіонах і серед виборців різних партій. Серед причин, які є підставою для відкликання нардепа, називаються корупційні діяння та недотримання передвиборчих обіцянок (майже половина опитаних), зрада державним інтересам і невиконання своїх зобов'язань (40%), систематична відсутність на пленарних засіданнях та засіданнях комітетів, невиконання своїх публічних обіцянок щодо підтримки ідеології (третина), перехід в іншу фракцію (4%).
Зауважте, ініціатива Гройсмана цікавить лише 4% виборців!
Якщо простежити за тим, як розвивалася ця імперативна ідея серед "пташенят гнізда Петрова", то ми виявимо класику маніпулювання людськими надіями.
4 липня 2014 р. віце-прем'єр, міністр регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства Володимир Гройсман заявив про необхідність прийняття закону про місцевий референдум, в якому буде передбачена можливість відкликання депутатів. 21 жовтня 2014 р. сам Петро Порошенко під час робочого візиту на "Південмаш" у Дніпропетровську зазначив, що поки існує мажоритарна система виборів, виборці мають право на відкликання, причому починати треба з депутатів місцевих рад. Порошенко також підкреслив, що якщо раніше механізм відкликання депутатів міг бути використаний як технологія політичного тиску, то децентралізація влади зніме цю проблему.
А 28 листопада 2014 р. народний депутат України Тарас Батенко (фракція "Блок Петра Порошенко") зареєстрував у парламенті законопроект "Про відкликання народного депутата України" (№1032). Як повідомив нардеп на своїй сторінці у Facebook, прийняття законопроекту "дозволить виборцям контролювати народних депутатів України". Крім того, даний законопроект передбачає можливість відкликання нардепа у разі:
- пропуску протягом року більше половини пленарних засідань Верховної Ради України або/та її органів, до складу яких він обраний;
- систематичного невиконання депутатських обов'язків, визначених Законом України "Про статус народного депутата України";
- невідповідності практичної діяльності депутата основним принципам і положенням його передвиборної програми чи передвиборної програми партії, за списком якої він обраний;
- використання депутатського мандата в особистих чи корисливих цілях;
- не персонального голосування на засіданнях Верховної Ради України.
І ось після такого гарного розгону депутати всього-на-всього випускають пар своїм обережним законопроектом.
На щастя, громадськість просунулася у цьому питанні значно далі і значно раніше, ніж політики. Зокрема, голова міжнародного фонду "Скорочення ризиків" Володимир Костерін ще у 2013 р. пропонував законодавчо запровадити механізм відкликання виборних осіб у зв'язці з механізмами електронної демократії для підвищення відповідальності влади.
"Сьогодні народ України виступає як суб'єкт суверенітету лише у якості електорату, а не "акціонера" власної країни, оскільки не має можливості контролювати своїх представників у владі. Автономність влади від народу створює напругу в суспільстві і викликає протестні настрої. Голосування на виборах раз на п'ять років – тільки ілюзія участі народу в управлінні країною, – вважає Володимир Костерін. – Для відкликання можна взяти за відправну точку кількість громадян, що проголосували за депутата на виборах, плюс один голос. Впевнений, що запровадження механізму відкликання виборних осіб та легалізація електронного голосування будуть стимулювати парламентаріїв і всю вертикаль влади більш сумлінно виконувати свої функції".
За словами експертів, у світі інститут відкликання парламентаріїв має різні форми. У країнах з розвиненими партійними системами (Австралії, Великобританії, Німеччині, Канаді) налагоджена можливість відкликання в разі порушення партійної дисципліни, корупції або неетичної поведінки. У багатьох країнах також застосовуються дисциплінарні заходи щодо тимчасового позбавлення мандата. У США на місцевому рівні практикується відкликання виборних представників та посадовців шляхом подання клопотання, підписаного певним відсотком виборців, з подальшим проведенням виборів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Крим - «ваш», а золото - скіфів?
У середині лютого цього року відомий журналіст Юрій Макаров заявив, що певна група інтелектуалів "Спільний проект", за якою він "намагається стежити і радив би стежити всім", розробляє механізми так званої "мережевої" демократії. Їх суть полягає в тому, щоб за допомогою сучасних комунікаційних технологій залучити до ухвалення політичних рішень широкі верстви населення, зробити виборця реальним суб'єктом політики. Основним політичним інструментом досягнення бажаної мети міг би бути персональний імперативний мандат.
Менш загадкові групи інтелектуалів час від часу збирає під своїм крилом радник міністра економічного розвитку і торгівлі України Айвараса Абромавічуса Яніка Мерило, яка займається питаннями електронного уряду в Україні. За останні кілька місяців було проведено багато публічних заходів, на яких обговорюються різні аспекти переходу до онлайн-сервісної держави. Зокрема, під егідою голови Агентства з питань електронного уряду Олександра Риженка вже представлена низка напрацювань: проект стратегії державної політики у сфері електронної ідентифікації, перелік пріоритетних послуг для впровадження в електронній формі тощо. Про серйозність намірів чиновників можна буде судити за результатами реалізації проектів до кінця цього року, а також їх функціональної користі для пересічного споживача.
У контексті підвищення підконтрольності депутатів суспільству, видається цікавою спільна ініціатива Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) і керівництва Верховної Ради в особі Володимира Гройсмана "Перспективи Е-парламенту. Відкритість, прозорість, підзвітність. Сучасні рішення для комунікації депутатів і виборців", у рамках якої визначено сім кроків на 2015 рік:
- запровадження можливості подання електронних петицій від громадян до Верховної Ради України;
- надання в електронній формі народним депутатам текстів законопроектів, обмін електронними документами на всіх етапах їх створення і проходження;
- стосовно пленарних засідань: публікація на веб-порталі електронного протоколу, а також інформації про діяльність кожного народного депутата (відвідування, голосування, робота в залі і комітетах), в тому числі – відео і аудіо запису;
- стосовно комітетів: створення веб-сторінок усіх комітетів і впровадження відео-трансляцій роботи комітетів;
- стосовно депутатів: створення електронних приймалень;
- публікація інформації на веб-порталі Верховної ради у формі відкритих даних;
- покращення інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, зокрема доступ до мережі інтернет (wi-fi);
- налагодження повноцінної роботи Європейського Центру інформаційної підтримки Верховної Ради України.
До цього солідного списку можна було б ще додати рейтинг ефективності парламентаріїв та онлайн-голосування з відкликання депутата, щоб стимулювати народних обранців виконувати свої зобов'язання.
Будемо сподіватися, що перші особи в країні вже розуміють, що повноцінні реформи можливі тільки за умови реальної взаємодії з громадянським суспільством, а не її імітації. А використання в державному управлінні інформаційно-комунікаційних технологій здатне швидко сформувати нову систему взаємодій між владою і суспільством. І чим швидше будуть функціонувати електронні сервіси в державному секторі, тим швидше і якісніше відбуватимуться реформи.
