США мають ряд причин, які стримують їх активні дії в Україні.
Про це пише The Washington Post.
Тривала війна на Україні нещодавно пройшла віху першої річниці вельми сумнівного референдуму, у результаті якого Крим відколовся від України і був приєднаний до Росії. В ході послідував потім конфлікту понад 6 тисяч людей загинули, великі ділянки території на сході України були зруйновані, а російська підтримка сепаратистам, які опинилися в небезпеці після зміни влади в Києві, стала фактично явною. Реакція Вашингтона виявилася обуреної, і політики разом з коментаторами стали вимагати від президента Обами або піти на ескалацію напруженості з Росією, збільшивши обсяги військової допомоги Україні, або прийти до якоїсь домовленості великих держав, по суті справи, відмовившись від цієї маловажною країни задля припинення конфлікту з набагато більш рішучим противником. Інтерв'ю з експертами, які я нещодавно провів разом зі своїм колегою Андрієм Криковичем в Москві на тему російських стратегічних інтересів і питань, що стікали з договірної теорії конфлікту, показали, що сьогоднішня політика - нічого не робити, спостерігаючи за зростанням супутнього збитку - найкраще відповідає американським зовнішньополітичним інтересам, оскільки Америка відмовляє Росії в бійку, в яку вона хоче вступити в зручний для себе момент і за зручним для себе приводу.
Готуючись до написання однієї нещодавно опублікованої роботи, ми з Криковичем опитали в Москві цілий ряд експертів із зовнішньої політики, щоб зрозуміти розмах російських стратегічних інтересів. Колеги чітко вказали на те, що війна на Україні є симптомом розчарування в міжнародному порядку, встановленому після холодної війни. Як сказав заступник секретаря російського Ради безпеки Євген Лук'янов, «нам потрібно сісти [з Сполученими Штатами] і переглянути весь цей порядок, що склався після холодної війни». Далі експерти заявили, що потенційна втрата України безпосередньо загрожує здатності Росії вести курс на євразійську інтеграцію, який вкрай важливий для російської стратегічної концепції розвитку євразійського блоку (шляхом зміцнення Євразійського економічного союзу і Організації Договору про колективну безпеку) в протидії наслідкам від американської однополярності і в суперництві в тому багатополярному світі, появи якого чекає Москва.
Як заявили наші співрозмовники, Росія прагне до «великої операції», в якій буде чітко визначена роль США в міжнародному порядку, а також накладені певні обмеження на дії Америки, щоб вона стала більш передбачуваною в своїй поведінці і не перевищувала межі своїх повноважень. У цієї угоди є три основоположні установки, які гарантують безпека Росії. Це договір про колективну безпеку, що об'єднує Росію, США і провідні держави Європи; це наднаціональний орган з прийняття рішень (Ради Європи, НАТО, Євросоюзу і ОДКБ), створити який пропонував Дмитро Медведєв, щоб покласти кінець натовського панування в Європі; і це «доктрина Монро» для пострадянського простору, узаконивающая сферу впливу в регіоні. Ці ідеї відповідають пропозиції Путіна про «колективному керівництві», з яким він виступив на останній зустрічі Валдайського клубу: новий світовий порядок, заснований на конкуруючих ієрархіях держав, взаємне невтручання у сфери інтересів, а також на взаємодію у вирішенні транснаціональних проблем, що представляють взаємний інтерес, таких як ісламський тероризм. З часом всі ці організаційні заходи повинні привести до «інтеграції інтеграцій», щоб укрупнений Євразійський економічний союз міг взаємодіяти з Євросоюзом і з іншими західними інститутами як повноправний партнер, що має такий же статус, як і ці впливові інститути.
Ці ідеї вказують на те, чому Росія має намір боротися за вирішення українського питання зараз, а не пізніше. Згідно з російської блоково-орієнтованої точки зору на майбутнє міжнародних відносин, якщо не «дістати» Україну, ЄАЕС вже дуже скоро досягне своєї найвищої точки (в травні 2015 року туди вступить Киргизія, а інші країни регіону начебто побоюються приєднуватися, проявляючи боязкість). Стикаючись з перспективою негативних зрушень у своєму переговорному вплив, Росія змушена діяти без зволікань, а інакше вона ослабне і в майбутньому вже не зможе вести активну боротьбу за перегляд міжнародного порядку.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рейтинг політичних партій станом на березень 2015 року
Цим дуже добре пояснюються дії Росії, але як ми можемо пояснити небажання Обами виділяти більш значні ресурси для продовження конфлікту або зірватися з гачка і піти? Чому Обама задовольняється політикою напруженого бездіяльності? Не виключено, що Обама теж побачив, як блоково-орієнтована стратегія Росії привела її до тієї ж найвищої точки, після якої за мірками самої ж Росії у неї почнеться спад. Таким чином, компроміс з Росією в рамках такої угоди не тільки засмутить європейських союзників і українців, але і стане рятівним колом для супротивника, оскільки зупинить його занепад. Більш того, кидати виклик Росії з-за України означає вести курс на ескалацію конфлікту, для вирішення якого або перемоги в якому з прийнятними витратами у США менше можливостей і рішучості.
Обама опинився в іншому положенні, що стосується вироблення стратегії щодо посилення суперника Китаю. З ним потрібно шукати компроміс або вступати в боротьбу, тому що Пекін не задовольняє розподіл благ у світі. А Росія, навпаки, є суперником у стані занепаду (за її власними мірками), і тому США вигідно проводити третій політичний курс, зберігаючи статус-кво і вичікуючи, щоб пізніше вести переговори з позиції більшої сили. Якщо Обама вважає, що у Росії є внутрішні структурні протиріччя (сировинна економіка), а зовні вона знаходиться на піку, значить, він виявився приблизно в тому ж положенні, що і Дуайт Ейзенхауер (Dwight Eisenhower) 60 років тому. Той був впевнений у перемозі довгої війни і гонки озброєнь проти супротивника, у якого були внутрішні структурні протиріччя (командна економіка), але не наважувався вступати в короткострокові конфлікти поблизу російської території. Ейзенхауер не став втручатися в угорські події 1956 року, а Обама не рішуче втручається в події на Україні і не вступає з Росією в боротьбу у зручний для неї час і у вигідному для неї місці.
Політика напруженого бездіяльності допомагає Україні запобігти краху, але вона недостатньо рішуча, щоб кинути виклик Росії. Тому тут виникає небезпека того, що події можуть піти всупереч бажанням США, з-за чого Обама може зазнати серйозної критики як усередині країни, так і на міжнародній арені. Але у віддаленій перспективі Сполучені Штати можуть виявитися набагато більш сильному положенні по відношенню до Росії - нехай навіть це загрожує загибеллю людей на Україні і величезними руйнуваннями, а також різким погіршенням двосторонніх відносин.
Юваль Вебер - доцент факультету світової економіки та світової політики НДУ ВШЕ, Москва.
