Права людини, праця, власність і держава.
Найголовніше в системі права – це права людини, що охоплюють всі сфери її життя та діяльності: соціальну, політичну, громадянську, економічну, гуманітарну. Кожна людина однаковою мірою боляче сприймає порушення будь-якого з її прав.
Війна й криза в Україні призвели до такого рівня широкомасштабних порушень економічних прав людини, що зачепив більшість тих, хто вбачає джерело свого життєвого добробуту не у власності, а в праці – фізичній чи розумовій, а також соціально незахищені верстви населення – пенсіонерів, студентів, інвалідів.
Як у цілому світі, так і в кожній окремо взятій країні з різною інтенсивністю діють різноманітні фактори, що так чи інакше впливають на стан прав і свобод людини. Проте в системі цієї безмежної множини факторів є такі, що дають змогу розкрити й розпізнати основу, глибинну природу прав і свобод людини в суспільстві.
Таким фундаментальним фактором є співвідношення праці та власності. Розуміння цього не викликає сумнівів і заперечень з боку всякої мислячої людини, яка хоч трохи знайома з історією суспільства та економічної думки. Значно складнішим є питання про спосіб організації праці та форму привласнення її результатів. Є дві ортодоксальні точки зору з цього питання: прибічників такого суспільства, в якому спосіб праці та форми її присвоєння повністю й безроздільно засновані на приватній власності, передусім на засоби виробництва, та прибічників суспільства, започаткованого на повному й тотальному усуспільненні власності.
Сьогодні більшість вчених у світі, які займаються проблемами власності, дотримуються ідеї багатогранності, різномаїття форм власності. Протягом усієї історії людства змінювалися способи праці, форми та типи власності. Лише одне залишилось незмінним: вирішальна роль праці в житті людини.
В сучасному світі місце, стан та соціальний статус людини в суспільстві та державі має визначатися одночасно двома компонентами – працею та власністю. Держава, залежно від своєї соціально-класової природи та інших особливостей, за допомогою правових засобів фіксує працю та власність і захищає їх від небажаних змін і порушень встановленого правопорядку. Залежно від характеру устрою пріоритет може надаватися або продуктивній праці, або власності з її відповідним типом і формою. В тому і в іншому випадках виникає соціальна нерівність людей.
На захист саме приватної власності написано багато праць – від суто наукових до релігійних і морально-етичних. Зокрема, І. А. Ільїн дуже влучно відзначив взаємозв’язок приватної власності з інстинктами людини: «Приватна власність зв’язана з людською природою… з життям людського інстинкту, з тими внутрішніми мотивами, які примушують людину працювати над зовнішніми речами і будувати господарство». Проте очевидно, життя і діяльність людини та прогрес людства в цілому залежать не тільки і не стільки від інстинктів, як від її розумової діяльності.
Отже, найбільшої продуктивності, віддачі від людини можна очікувати тоді, коли будуть введені в дію всі її потенційні можливості: інстинктивні та розумові. Оскільки людина не може існувати й бути людиною поза межами громадянського суспільства та держави і, отже, у відриві від проблем взаємодії праці та власності, то найбільш продуктивно вона працюватиме тоді, коли всі форми власності – приватна, колективна та державна – будуть рівноправними та взаємодіючими.
Оптимізація кількісних і якісних співвідношень між формами власності – це проблема, яку кожна окремо взята держава має вирішувати самостійно, виходячи зі своїх конкретних умов і можливостей та з урахуванням історичного досвіду й менталітету свого народу. Цю думку підтверджує досвід розвинутих держав. Співвідношення форм власності склалося скрізь по-різному: в Австрії – 40% державної власності, в Німеччині – 33%, у США – 22%. В Україні частка державної власності становить менше 20%...
На жаль, в Україні відсутні як раціональна структура виробництва, так і ефективний власник. Чи можливе «автоматичне», без втручання держави, забезпечення таких співвідношень між працею і формами власності, щоб зростав добробут населення? Ні. Таке може статися тільки за активного втручання в цей процес соціально сильної, демократичної держави, яка діє в суспільстві, де встановилися співпраця і злагода, зумовлені соціальною необхідністю.
Зазначимо, що в Конституції України поняття власності трактується спрощено, як право володіння майном, використання його та розпорядження ним, у той час коли передова західна юриспруденція оперує поняттям власності як комплексом прав. У ринковій системі прибуток стимулює пошук замовлень, контрактів і бажання до їх успішного виконання. При цьому прибуток ще не обумовлений самим фактом володіння власністю. Саме тому простий продаж державних активів не може автоматично забезпечити трансформацію в ефективну приватну власність.
Приватизація, що проводилася в Україні, не враховувала регулюючого механізму, який використовується в розвинутих країнах Заходу. Більше того, оскільки запровадження приватної власності засновано на ідеології переваги приватної власності над державною, то будь-яке регулювання власності державою в процесі трансформації відкидалося як таке, що суперечить самій ідеї.
Західна юриспруденція уникла такого висновку, завдячуючи розширеному та гнучкішому тлумаченню прав власності, що створило умови для підтримки регулюючих функцій держави в цьому процесі і сприяло здоланню економічних криз.
Ці обставини дозволяють тепер зрозуміти невдачу стратегії тотальної приватизації, яка зводилась до простого механічного процесу переходу від державної власності до приватної. Контракти розширюють зміст власності. Їх можна розглядати як форму власності і управління. Власність, яка задовольняє умовам комплексу прав, стає ефективною власністю. У Конституції Україна проголошена демократичною, соціальною, правовою державою.
А в соціальній державі всі – і влада, і її громадяни, як рівні партнери, кожен за своїми здібностями й можливостями створюють умови для поліпшення життя. Соціальній державі необхідно відрегулювати і постійно зберігати баланс між досягнутим рівнем життя кожної окремої людини, не допускаючи появи ні супербагатіїв-олігархів, ні жебраків. Сьогодні ж в Україні бідність і багатство розділяє прірва. Між цими полюсами практично немає переходу, бо частка людей із середніми прибутками дуже незначна.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Німецькі ЗМІ висміяли Яценюка за знання історії
Ось про що свідчать цифри: відношення прибутків 10% найбагатших людей до прибутків 10% найбідніших становить: у США – 8,9, Великобританії – 6,8, Франції – 6,5, Італії – 6, Західній Німеччині – 5,7, Японії – 4,3, а в Україні – більше 40. Наведені дані відображають стандарт, рівень життя народу: чим вищий стандарт, тим меншим буде це співвідношення і тим легше врегулювати конфлікти в суспільстві та між людьми, що знаходяться на різних полюсах рівня власності.
Наведені вище співвідношення між рівнями прибутків бідних і багатих є ще одним аргументом на користь негайного збільшення реальної заробітної плати тим, хто працює на виробництві. Саме тому в створенні численного середнього класу криється гарантія стабільності сучасного суспільства.
Але з викладеного, та й з історичного досвіду видно, що в разі пріоритету приватної власності створення середнього класу неможливе. В історії не було такого суспільства, переважна частина членів якого мала б вагому власність. У розвинутих країнах, зокрема в США, багато членів суспільства є заможними, не маючи суттєвої власності. Вони працюють в експолярній сфері економіки, насамперед, у сфері інтелектуального обслуговування, тобто за рахунок продажу своїх знань, інтелекту.
При балансі активної творчої праці зі спиранням на освіту, науково-технічний потенціал і науку, адекватно оплачувану за кількістю та якістю, та охорони й захисту чесно нажитої власності, що тлумачиться як комплекс прав, з’являються гарантії прав і свобод людини. Названі фактори відповідають ознакам розвинутих країн.
У соціальній державі праця і придбана внаслідок добросовісної праці ефективна власність визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний та юридичний статуси. Конституція України націлює на те, щоб не повторювати помилок початку ринкових реформ, коли власність ставала не результатом праці, а досягалася внаслідок шахрайського перерозподілу державної власності, злочинності та корупції.
Отже, наявність двох основних факторів, які визначають суспільно-правовий статус особи, – високопродуктивної соціально корисної праці та чесно надбаної ефективної власності – ставить державу в особливе становище, передусім, у системі прав і свобод людини та громадянина, в становище, яке має назву соціальної держави.
Єдино можливим варіантом розв’язання сучасних важких проблем України є орієнтація на змішану економіку, на соціалізований капіталізм, на активне державне регулювання, а це вимагає жорсткої відповідальністі владної еліти за наслідки реформ.
Джерело: | Теги: суспільство
