Коли Крим знову стане українським

Тема окупації Криму і його повернення зараз не перебуває у центрі уваги як української, так і міжнародної політики.

Між тим, Росія все більше посилює свою присутність на півострові і перетворює його у військову базу, нашпиговану військами, боєприпасами, а, за деякою інформацією, і ядерною зброєю. Продовжуються арешти і переслідування проукраїнських активістів, кримських татар. ФСБ полює на уявних «терористів». Свобода слова як явище зникла з Криму. А всі, хто наважується публічно заявити про незаконність анексії півострова чи висловити сумніви щодо його приналежності Росії, є ворогами і шпигунами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бойовики активно використовують танки

За весь час окупації Криму українська влада не проявляла особливої активності в питанні повернення півострова до складу України. Толерантне ставлення до агресора, страх його спровокувати, боязнь рішучих дій проявилися ще наприкінці лютого 2014 року. В подальшому вони мали фатальні наслідки і спричинилися до втрати Криму. І ця лінія поведінки простежується в діях української влади стосовно Криму до сьогодні. Українська влада віддала Крим легкою ціною. Для Росії окупувати Крим не становило жодних труднощів. Це було ідеальна по суті операція із захоплення чужої території без жодних військових втрат з боку агресора.

Звісно, в той час армія України не була здатною на серйозну протидію військам Російської Федерації. В той час були можливі два варіанти: або спробувати придушити заколот російських спецслужб в самому зародку наприкінці лютого силами спецпідрозділів або ж створити перешкоди для окупантів на подальшому етапі окупації всього Криму. Від першого варіанту відмовилися. Натомість спробували вести з російськими ГРУшниками, які захопили парламент Криму, переговори. Переговори провалилися, бо загарбників ніякі переговори взагалі не цікавили. На другому етапі вирішили просто стояти на місці і не піддаватися на провокації. Українські військові частини були заблоковані на півострові і жодним чином не змогли перешкодити захопленню. Хоча можна було створити як мінімум технічні проблеми для російських військових. Наприклад, затопити корабель чи інший водний засіб у Керченській протоці та Севастопольській бухті і цим самим заблокувати пересування російського флоту та роботу парому. Всеодно більшість українських кораблів перейшли до рук Росії. То чому не можна було просто зробити це майно непридатним, водночас створивши проблеми для окупантів?

Ще один аспект протидії Росії, який не був використаний українською стороною – повна енергетична, газова та водна блокада півострова на початку окупації та диверсії проти об’єктів інфраструктури, які використовував агресор. Чи можна було б провести «референдум» 16 березня в Криму, якби його повністю знеструмили? Чи могли б російські військові бази працювати ефективно, якби вони сиділи без світла? Якби довіз пального у Крим, а разом з тим і усіх товарів був повністю блокований, чи можна було б одночасно вирішити весь комплекс проблем, який би раптово постав перед «зеленими чоловічками»? Навряд чи. Якщо б це не зупинило окупацію, то значно ускладнило б її. Крим ліг би непосильним тягарем на Росію. А час грав би на Україну. Також можна було б хоча б встановити контроль над Перекопським перешийком чи іншими важливими об'єктами, підтягнути резерви. Однак, тодішнім керівництвом країни було обрано варіант мовчазної капітуляції.

В подальшому курс української влади щодо Криму змін не зазнав. Він був пасивним і млявим та зводився до пустих голослівних заяв замість елементарних кроків. Мова тут не про військові кроки, а про економічно-блокадні та інший спектр тиску на окупанта. На жаль, нічого цього не було зроблено. Російська влада знала про таку пасивність керманичів України. Вона спокійно зміцнювала позиції на півострові та перекидала туди нові частини армії. У 2014 році Крим був дуже уразливим до блокадних дій. Але реальна блокада почалася лише у вересні 2015 року. Та й організували її не влада, а громадськість. В підсумку блокада вже не змогла виконати свою основну місію і поступово була згорнута не без втручання та тиску українського уряду.

Що ми бачимо сьогодні? Один з лідерів Громадянської блокади Криму Ленур Іслямов звинувачує українську владу у тому, що вона бездіє у питанні захисту українських громадян у Криму. До Ленура Карімова можна ставитися по-різному. Але в принципі він правий. Весь асортимент дій президента Порошенка, Верховної Ради чи Кабміну Яценюка, а сьогодні Гройсмана, зводиться до пустопорожніх слів про засудження російської диктатури та переслідувань громадян в Криму. На це Росія абсолютно не реагує. Зараз немає ніякої стратегії повернення Криму до складу України. Крим став менш залежним від української електрики та енергоносіїв, в тому числі і продуктів. Та й самої блокади Криму як такої немає. Виходить, що 2,5 роки Україна своїми кроками не так сприяла поверненню контролю над Кримом, як неформально не заважала російській владі утвердитися там.

Коли Крим знову стане українським? Очевидно, що для цього потрібно збігу відразу кількох обставин. З одного боку, Україною має керувати така влада, яка дійсно поставить за мету повернути Крим і робитиме для цього реальні кроки, а не лише пустопорожні жалісливі заяви. Нинішня влада є ментально не готова зайняти рішучу позицію та створити для Росії хоча б якісь некомфортні умови на півострові. Не кажучи вже про використання сили. Вона навіть не спромоглася подати на Росію у суд та відсудити мільярдні збитки за крадіжку українського майна в Криму. Хоча сам Ареній Яценюк погрожував затягати Росію по судами і відшкодувати всі збитки. Питання з санкціями про РФ також зависло. Російсько-українську війну називають АТО. Дипломатичні стосунки ніхто розривати не планує. То про що може йти мова?

Ще один варіант повернення Криму Україні передбачає бурхливе піднесення економіки нашої держави. Якщо Україні вдасться стати однією з передових країн Європи за рівнем життя, може у кримчан прокинеться бажання повернутися додому. Бо в Росію частина з них прагнула не через те, що хотіла стати росіянами, а тому, що жила ілюзіями вищого рівня життя. Цей приклад чимось нагадує долю НДР і ФРН. От лише поки що до економічних висот нашій державі далеко. Реформи буксують. А правлячі нині еліти не здатні здійснити економічний ривок.

Але навіть якщо при владі в Україні перебуватимуть національно-патріотичні сили, які матимуть політичну волю до вирішення кримського питання і зможуть похвалитися видатними соціально-економічними досягненнями, цього може виявитися замало. Потрібна ще третя умова для повернення Криму. Це – максимальне ослаблення Росії і її фрагментація як держави. В такому випадку Росії буде не до Криму. І тоді Україна зможе повернути те, що належало їй, можливо навіть з відсотками. Питання тільки в тому, коли це станеться. Якби наша влада була не така олігархічно-малоросійська за духом, то вона мала б працювати над тим, що цей час настав якомога швидше і допомагати відцентровим процесам та економічному краху імперії. Поки що ж нам можна надіятися більше не вдалий збіг обставин, ніж на свідомі дії з повернення Криму.