Більше 80% пішло до державного бюджету, близько 15% - у міській, а в районному залишилися крихти

Цього року у Києві, нарешті, візьмуться за довгобуди - будуть виділені кошти на будівництво 13 станцій швидкісного трамваю, завершення трьох станцій метро у бік Теремків, розв'язок на Московській площі і Набережно-Хрещатицькій.

Звичайно, кияни можуть сказати спасибі центральній владі. Але... Цим об'єктам просто пощастило: вони фінансуються з державного бюджету, оскільки входять до Програми підготовки Євро-2012.

Іншими словами - це подарунок киянам від центральної влади. Коли голова родини дарує своїм дітям подарунки - це приємно. Але подарунками ситий не будеш: діти вимагають постійної турботи, їжі і одягу, медобслуговування і освіти, буденного, але необхідного щоденного забезпечення.

Так і в державі. Сотні мільйонів з держбюджету для окремих пускових об'єктів - це добре. Але це тактична, а зовсім не стратегічна допомога. Це подарунки з панського плеча: захочуть - дадуть, не захочуть - не дадуть. Ось минула влада не хотіла - і стояли замороженими ці об'єкти, і криза тут ні до чого, оскільки були заморожені вони задовго до кризи.

Потрібні не подарунки, а система, справедлива і працююча незалежно від настрою того або іншого чиновника. Я маю на увазі відношення уряду і парламенту до принципу бюджетного розподілу.

Піднімати місцеве самоврядування легко лише на словах. Адже йдеться про кардинальний перерозподіл фінансів, про збільшення місцевих бюджетів. Збільшити місцеві - значить, скоротити центральний, тобто урізати витрати верхів.

Щороку представники уряду і парламенту нам говорять: давайте ми цього року ще приймемо бюджет за накатаною схемою, а вже до наступного року розробимо і ухвалимо новий, правильний бюджетний кодекс. Правильний - це коли бюджети формуються від низу до верху, а не навпаки, як зараз: скільки захочуть вгорі, стільки і дадуть низам.

Мінімум одна третина коштів повинна залишатися місцевому самоврядуванню. Якщо це трирівневий бюджет, як в Києві (центр-місто-район), - він повинен розподілятися по третині на кожен рівень. Так робиться в Європі, оскільки на найнижчому рівні знаходяться всі основні потреби людей, все комунальне господарство.

Якщо вже говорити про те, рухаємося ми до Європи чи ні, то ось один з головних показників цього руху (або антирухи). У 2009 році Солом'янський район отримав аж... 3,9% з тих коштів, які були зібрані в районі у вигляді податків.

Більше 80% пішло до державного бюджету, близько 15% - у міській, а в районному залишилися крихти.

Район перерахував до звідного бюджету 5,7 мільярда гривень, а отримав лише 224 мільйони, яких ледве вистачило на зарплату вчителям. Лише завдяки казначейським кредитам і боргам перед постачальниками вдається утримувати ситуацію під контролем. У такій фінансовій ямі ні про які відчутні ремонти, реконструкції, а тим більше будівництво взагалі говорити не доводиться. При такому "державному" підході вся інфраструктура ЖКГ незабаром просто розвалиться.

Цього року відбувся такий же "справедливий" розподіл бюджету.

Давайте задумаємося, що таке 224 мільйони гривень для такого району як Солом'янський? З чим порівняти цю цифру? Наприклад, в держбюджеті на 2010 рік на "медичне і курортне обслуговування народних депутатів і керівного складу органів влади" закладено 239,4 мільйонів гривень. Одна лише стаття (з багатьох!) на 15 мільйонів перевищує всі статті витрат із забезпечення найнагальніших потреб цілого району - тобто 330 тисяч осіб!

Які це потреби? Асфальтування вулиць, доріг, прибудинкових територій, ремонт покрівель житлових будинків (після зими в районі протікають дахи 190 будинків), модернізація і заміна ліфтів (35% знаходиться в аварійному стані), ремонт фасадів і сходових клітин, ремонт інженерних мереж і устаткування (так або інакше в районі вимагають обслуговування 1300 будинків), ремонт учбових закладів, зарплата вчителям (одних працівників освіти в районі 7 тисяч), двірникам, сантехнікам, "зеленбудівцям", шляховикам і так далі.

Все, що ми бачимо довкола себе, повинно обслуговуватися з цих чотирьох відсотків. Чи можливо це? Звичайно, ні.

Я вже не говорю про те, щоб щось будувати, створювати нове. Київське міське господарство на 95% побудоване за період з кінця війни до розвалу Союзу. Якщо ще кілька років тому ми щось створювали (наприклад, районом побудовані музична школа на бульварі Лепсе - краща в Україні, міжшкільний басейн, новий РАГС, декілька нових шкіл), то зараз про це можна лише мріяти. Недобудовані об'єкти безнадійно заморожені.

Ось такі тенденції. І тут не можна не згадати про одну з корінних причин такого стану справ - вибори на партійній основі. Що стосується місцевих виборів, то вже, здається, всі зрозуміли, що пропорційна система себе, м'яко кажучи, не виправдала, а якщо точніше - веде до повного розвалу не лише управління, але і всієї держави.

Швидше за все, буде ухвалений новий закон, що передбачить якщо не повністю мажоритарні вибори місцевих рад, то, як мінімум, змішану систему, тобто 50 на 50.

А ось про зміну системи виборів у Верховну Раду не йдеться. А шкода. Коли в Раді були мажоритарщики, вони хоч якось піклувалися про свої округи, намагалися, по мірі можливостей, відстоювати місцеві бюджети. Адже саме з них здійснювалося виконання передвиборних обіцянок депутата. У нинішніх депутатів-списочників немає округів. Для них важливіше зберегти обличчя не перед виборцями, а перед своїми партійними вождями.

Люди повинні за звичними, вже затяганими словами про підвищення ролі місцевого самоврядування побачити свої кровні, глибинні інтереси. Власне, мета цієї статті і полягає в тому, щоб ще раз донести до читачів гостроту даної проблеми. Ми повинні усвідомити свої інтереси і всіляко відстоювати їх як на виборах, так і без виборів.

Інакше може статися, що великий Київ повторить долю маленького Алчевська. Одноразовими вливаннями з центрального бюджету ситуацію не врятуєш. Потрібно міняти систему. Поки не пізно.