На перший погляд, така постановка питання безглузда. Перемога Майдану над режимом була абсолютною, вона завершилася чітким волевиявленням на президентських та парламентських виборах.
Про це пише Валерій Пекар.
Але спробуємо без емоцій проаналізувати, що ми маємо за рік після перемоги Майдану.
Майдан за своєю природою був троїстою революцією, мета якої полягала в модернізації країни. Україна застрягла у затяжному Середньовіччі, маючи неофеодальну олігархічну економіку, неофеодальну кланову політичну систему, неоколоніальний статус імперської провінції, несформовану політичну націю, патерналістські цінності більшості населення, що відчуває себе не громадянами, а підданими держави.
Але у нашій середньовічній країні сформувалася критична маса громадян, які прагнули модернізації: середній клас, національно свідома інтелігенція, активна молодь. Ці приблизно 15% і стали рушієм революції. Сучасність, куди прагне Україна, це – відкрита ліберальна економіка, прозора політична система, незалежна національна держава, сучасна політична нація, громадянське суспільство і громадянські цінності.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Експерт: Гонтарева, Яресько й Абромавічус мають піди у відставку
За рік після Майдану кардинальних змін не сталося (детальний аналіз, зроблений у листопаді, на жаль, є справедливим і для березня).
Реформи зрушили, але темп їх дуже повільний, і ми нещодавно уважно розбирали причини такого стану.
Якщо Майдан був троїстою революцією:
— економічною революцією за перехід від неофеодальної олігархічної економіки до відкритої ліберальної,
— геополітичною революцією: національно-визвольною, антиколоніальною, антиімперіалістичною,
— ціннісною Революцією гідності за перехід до нових громадянських цінностей,
то ми маємо визнати, що жодна з цих революцій не завершена.
Економічна революція є боротьбою за кардинальні реформи. Ми називаємо цю боротьбу війною між Майданом і Гідрою, тобто старою корумпованою системою, яка прагне, видозмінившись, зберегтися за будь-яку ціну.
Геополітична революція перейшла у Війну за незалежність, і це природно.
Національно-визвольні, антиколоніальні революції завжди переходять у війну за незалежність. Виключень немає, імперії ніколи нікого добровільно не відпускали.
Ціннісна революція також триває, бо нова Україна та стара Україна (точніше, УРСР) мають кордони не по Донбасу, не по Дніпру чи Збручу.
Ці кордони проходять через кожен будинок, а часто розрізають навпіл сім’ї. Кожен успіх нової України збільшує число її прихильників. Кожна невдача дозволяє старій Україні потягнути ковдру на себе.
Жодна з трьох революцій не завершена. Бо революції завершуються лише двома способами: або перемогою революції, коли вона досягла своєї мети, або перемогою контрреволюції, коли сили революції розтоптані і принижені, знищені і загнані у підпілля. Наразі немає ні одного, ні іншого.
І це означає, що ми живемо всередині революції.
А значить, є різні варіанти завершення. Перемога може бути як за нами, так і за ними.
Не так давно ми детально розбирали сценарії для України. І все ж таки, які шанси на реванш? Чи дійсно це є загрозою?
Основна причина вагомих шансів старого режиму на реванш полягає в тому, що революція нині не збільшує своїх сил. Збільшення сил революції — це зростання та зміцнення соціальних груп, які її підтримують.
Наприклад, економічне зростання збільшує сили і чисельність середнього класу. Кількість прихильників нової України збільшується також за рахунок успіхів контрпропаганди, встановлення міцної влади у відвойованих містах, зростання сучасної української культури, побудови нової системи справедливості тощо.
Натомість ми бачимо послаблення соціальних груп, що рухають революцію. Малий і середній бізнес масово згортається внаслідок не лише економічної кризи, але й невдалих податкових новацій та збільшення тиску держави.
Ворожа пропаганда сіє сумніви та розчарування. Непевна політика союзників не дає надії на потужну світову підтримку.Нарешті, найбільш пасіонарні та патріотичні українські герої щодня гинуть на фронті.
Оце послаблення сил революції якраз і створює шанси на реванш.
Ресурси контрреволюції є досить значними.
Це і накопичені гроші (у тому числі розблоковані закордонні рахунки), і працюючі підприємства, що часом продовжують генерувати надприбутки.
Це власні парламентські фракції та телеканали.
Це величезна кількість силовиків, суддів, місцевих адміністраторів, які готові за командою вийти битися за повернення старої системи.
Це політична, військова, пропагандистська, терористична, дипломатична та фінансова підтримка Росії.
І найголовніше — це патерналістські, середньовічні, не громадянські настрої більшості населення, все ще більшості. Вони у травні проголосували за Порошенка, а у жовтні — за БПП та Народний Фронт, бо очікували: "Ось нарешті прийдуть люди, які зроблять нам добре, заможно і щасливо".
Але добре не зробилося, бо революційні зміни неможливі без участі кожного громадянина. Нема змін на краще — значить, не за тих проголосували.
Ці настрої живляться сильною ворожою пропагандою і слабкою нашою. Ці настрої живляться економічною та фінансовою кризою.
За Януковича і Партії Регіонів ви жили краще, каже ворожа пропаганда. Не було війни, а курс гривні був стабільний. Ціни не зростали стрімко, і кожен міг якось влаштуватися. Був порядок і стабільність.
Сценарій запланованого реваншу зрозумілий. Зірвати проведення реформ через парламентський спротив і клоунаду, через політичний та корупційний підкуп слабких урядовців. Зірвати плани міжнародної допомоги - альтернативна "донорська конференція" імені Фірташа є яскравим прикладом таких дій, та посилити розчарування світової спільноти Україною через міжнародні медіа та події. Перемогти на місцевих виборах у низці регіонів.
Це забезпечать гроші, телеканали та місцева влада, але найголовніший ресурс — стара парадигма мислення більшості виборців - вже сьогодні "опозиційний блок" має величезні рейтинги, хоч агітація ще не почалася. Одразу після перемоги поставити питання про федералізацію. Підтримати цю вимогу збільшенням присутності російських військ.
Далі вони розраховують на формування великої "Новоросії", що повернеться до стану російської колонії, формально незалежної, як Україна часів Януковича.
Насправді ж це завершиться великою громадянською війною, бо, як ми вже говорили, чітких кордонів між новою і старою Україною, між Україною сучасною та радянською немає. Харків, Одеса, Запоріжжя вже ніколи не будуть "Новоросією", але й нова Україна там ще не перемогла остаточно.
Отже, революція не завершена, реванш можливий. Які з того висновки? Що нам робити?
Перше, що треба зробити, це злякатися реваншу. Усвідомити, чим нам загрожує повільність реформ, політична клоунада, ліберальне ставлення до смертельного ворога.
Якими повинні бути наші дії?
1. Стрімкі та кардинальні реформи — це питання не добробуту, а виживання.
2. Стратегія війни на два фронти — з Росією та Гідрою. Ділитися стратегічним баченням із союзниками — хай вони зрозуміють, чим загрожує поразка, що може бути наслідком їхньої непевності.
3. Справжня війна всім прибічникам старого режиму, які окопалися в парламенті, місцевій владі, силових структурах, судах. Постмайданівські політичні сили думають, що треба домовлятися.Але це не гра, це – війна. Після реваншу "регіоналів" вони ні з ким домовлятися не будуть.
4. Реформа центральних та місцевих органів влади, реформа державної служби, реформа децентралізації — пріоритет номер один. Зламати хребет старої системи. Наповнити органи влади новими людьми.
5. Комунікація — пріоритет номер два. Нам потрібна потужна, зрозуміла та яскрава пропаганда реформ, пропаганда нової країни, нових відносин, нових героїв, нових українських історій, нового місця України у світі.
Все це не зробити силами самих лише нових політиків та урядовців.
Революція перемагає не внаслідок дій нечисельних еліт, а за рахунок зусиль великих мас. Нам всім треба буде долучитися. Що мають зробити політики, так це продемонструвати народові стратегічне бачення і надзвичайну рішучість.
Це єдине, що ми не можемо зробити замість них.
Джерело: | Теги: Майдан
